Назва: «Турецька дилема», або Як вий

Хоча Туреччина відмовляється визнати Республіку Кіпр і продовжує окупувати північну частину Кіпру, що є частиною Європейського Союзу, голови держав ЄС все ж прийняли рішення 3-го жовтня 2005 почати переговори з Туреччиною щодо її майбутнього вступу до Євросоюзу, як це було передбачено під час брюссельського самміту 17-го грудня 2004. Для Великобританії, яка очолює Євросоюз з 1-го липня 2005, вступ Туреччини до ЄС є одним з пріоритетів, не зважаючи на зростаючі коливання протягом цих останніх місяців з боку Франції, Греції, Кіпру та особливо Австрії. Проте дискусії з цього питання ще не завершено. Газети продовжують багато писати про кандидатуру Туреччини, складну країну. Право вето й принцип одноголосного рішення з цього питання залишають кінцеве рішення щодо вступу Туреччини до ЄС відкритим до закінчення процесу переговорів, які за різними оцінками можуть тривати близько п'ятнадцяти років.

Туреччина – перший кандидат, чий європейський характер може вважатися сумнівним. Кандидатура Туреччини змушує Євросоюз поставити справжні питання геополітичного характеру, що стосуються її ідентичності, її географічних та цивілізаційних кордонів, її майбутнього та її проекту. Дискусія, розпочата щодо вступу Туреччини до ЄС, надає чудову можливість для цієї країни, яка відіграє роль мосту між Сходом і Заходом, підбити підсумки дискусій про неї, про свою неоднозначну ідентичність. Справа в тому, що Туреччина являє з себе поділену на дві частини країну: з одного боку, багатий захід і прозахідна еліта, що є вірною (щоправда, все менше й менше) світській ідеології кемалізму, з іншого боку, східна частина Анатолійського півострова з ісламсько-азіатським населенням, що орієнтується на Близький Схід і все більше й більше ностальгує за величчю Османської імперії. Це «два лики Януса» Туреччини, що обидва проголосували за ісламо-консервативну політичну партію, котра міцно закріпилася в політичному житті країни, починаючи з 2002 року. Ця партія вийшла з радикального ісламістського політичного руху, який продовжує набирати сили, починаючи з 80-х років. Необхідно враховувати ці нові політичні реалії та суперечливі прагнення турецьких політичних кіл (ісламісти, що стали тактично про-європейцями проти кемалістів військових, які виступають проти вступу Туреччини до ЄС). Туреччина – це не тільки гостинні морські курорти, її світська молодь та багаті квартали західного типу Стамбула. Це також провінційна Анатолія, яка представляє велику частину країни та її справжню ідентичність нації, після того як Мустафа Кемаль Ататюрк вирішив перенести столицю до Анкари, до серця Анатолії, а саме до Малої Азії. Якщо вестернізована та кемалістська Туреччина справді існує, Туреччина респектабельних еліт та університетів (Галатасарай), не можна забувати й іншу Туреччину, Туреччину релігійних (алевіти, християни, євреї тощо) та етнічних (вірмени, курди, лази) меншин. Не можна заперечувати існування і навіть укріплення ісламо-націоналістської та нео-османської Туреччини, яка продовжує заперечувати вірменський геноцид, відмовляється надавати рівні права немусульманським меншинам, які сподіваються на Євросоюз з Туреччиною, яка з великим трудом поєднує дотримання прав людини з демократизацією. Ця демократизація призвела до укріплення ультранаціоналістських та ісламістських рухів (Сірі вовки), з одного боку, і зростання антикурдської, антиамериканської, антиєврейської і навіть антиєвропейської ксенофобії, яка пояснює видавничий та журналістський успіх протягом останніх місяців таких сумнівних бестселерів, як Mein Kampf та Політичний заповіт Гітлера. Це пояснює також упертість турецького прем'яра Р.Т. Ердогана визнати республіку Кіпр, яка є повноправним членом Євросоюзу. Європа зі своїми вимогами дотримання прав меншин та людини все більше й більше сприймається кемалістами, прибічниками derin devlet (“глибокої держави”) та націоналістами як засіб дестабілізації та дезінтеграції єдності турецької нації. Таким чином, ситуація є набагато складнішою порівняно з тим, як її сприймають в Європі. Помилково думати. що турки хочуть за будь-якої ціни “стати такими ж, як ми”, що Туреччина погодиться змінити цивілізацію, тому що вона змінить свої інститути влади, як це правильно помітив французький історик Ален Безансон. Оскільки турки продовжують залишатися насамперед турками. Вони ревно захищають свої геополітичні інтереси та продовжують пишатися їхньою престижною ісламо-османською історією. Dreaming west but moving east, Анкара зближується з Саудівською Аравією, Сирією, Іраном та повертається протягом останніх п'ятнадцяти років до братських тюркських республік Центральної Азії (200 мільйонів людей), в той час, як її оголошено кандидатом до Євросоюзу, – доказ того, що її поворот в бік Європи не заважає її зближенню з арабо-ісламським світом. Туреччина продовжує залишатися гордою нацією зі своїм непримиренним націоналізмом, який спирається на анатольські традиції та урало-алтайське минуле, чиє населення часто відчуває себе більш близьким по відношенню до мусульманських країн, ніж до християнської Європи. В Туреччині на теперішній момент у моді повернення до “османізму”. В умовах міжнародної боротьби з ісламістським тероризмом та після кривавих терактів у Мадриді, а потім влітку 2005 року у Стамбулі, Лондоні та Шарм ель-Шейху, ця Туреччина одночасно кандидат до Євросоюзу та все більш чутлива до закликів політичного ісламу непокоїть не тільки противників її вступу до ЄС та європейців, але також і воєнно-кемалістські сили Туреччини, які опасаються, що ісламісти можуть використати демократичні реформи для усунення останніх “гальм” на шляху ісламізації. Роль армії та кемалістів якраз і полягала в політичній підтримці цих “гальм”. Туреччина є пограничною країною, рубіжною нацією, що знаходиться між Сходом і Заходом. Її статус в якості буферного члена НАТО пояснює її роль щита, що відокремлює Європу від найнебезпечніших кордонів у світі з Сирією, Іраном, Іраком та Грузією. Також корисно нагадати, що процес переговорів про вступ Туреччини до ЄС, що розпочався 3-го жовтня 2005 року, не гарантує вступу в майбутньому Туреччини до ЄС: документи, прийняті під час саммітів у Брюсселі та Люксембурзі, уточнюють, що “найтісніші зв'язки” мають бути збережені у випадку невступу і що “розпочатий” переговорний процес може “бути перервано в будь-який момент”, якщо Туреччина не буде дотримуватися правил, встановлених ЄС, і якщо хоча б одна держава – член ЄС – використає своє право на вето. Між вступом і відмовою Європа завжди зможе запропонувати Туреччині проміжну формулу, що становитиме альтернативне рішення цьому маніхеїзму: просунуте партнерство, яке дає Туреччині, сусідові ЄС, як і Вірменії та Тунісу, право брати участь у всіх європейських договорах, за винятком політичних інститутів та відкриття кордонів. Олександр Дель Валле (Alexandre Del Valle) – геополітолог, співавтор з журналістом Еманюелем Разави, Турецька дилема, справжні причини кандидатури Анкари, Париж, видавництво Les Syrtes, вересень 2005.